Кривбас: назад в майбутнє?
Разделы

Все статьи сайта





Після зникнення криворізького Кривбасу ми поспілкувалися із хранителем історії цього клубу, відомим вітчизняним статистиком та істориком футболу Василем Гнатюком.
Кривбас: назад в майбутнє? 13 ИЮЛЯ 2013, 13:40
Кривбас – це невід’ємна частина історії вітчизняного футболу. Історична українська команда, через котру пройшло чимало відомих і навіть легендарних постатей нашого спорту. Нині цього клубу у Прем’єр-лізі уже немає. Однак чи є майбутнє у Кривбасу і як футбольна громадськість Кривого Рогу сприйняла зникнення свого флагмана? Про це, а також багато іншого, ми поспілкувалися із українським істориком та статистиком футболу Василем Гнатюком – автором низки книг про цей клуб та наш футбол в цілому.
 
- Василю В’ячеславовичу, питання банальне: чи бували подібні ситуації з ФК Кривбас, коли б команда була на межі зникнення або навіть призупиняла своє існування?
 
- Так, ми це вже проходили, але ж не з таким сумним ендшпілем... Щоб краще зрозуміти причини нинішньої трагедії (а зникнення головної команди індустріального Кривбасу інакше в місті і не сприймається), треба зробити екскурс не в таке вже й далеке минуле...

Ще за радянських часів головним годувальником Кривбасу був промисловий гігант — Криворіжсталь. За підтримки «батьків» міста комбінат продовжив шефство над головною командою міста і після 1991 року – вже в національних чемпіонатах. Попри постійні економічні кризи, в 90-ті роки команда була «на плаву», таким собі середнячком, щоправда балансуючим інколи на межі «вильоту». В кінці минулого століття, коли вливання в футбольний клуб досягли астрономічних, як для Кривбасу, цифр і команда змінила чи не на сто відсотків кадровий склад в бік якісного підсилення, прийшли результати. Двічі – «бронза» чемпіонату України, участь в фіналі Кубка України, реконструйований стадіон Металург, відкрите «вікно» в Європу. В ті часи 10-20 тисяч болільників на трибунах були нормою! До хорошого, як відомо, звикаєш швидко. Перші тривожні дзвіночки, ледь чутні, щоправда, задзвеніли ще на фініші другого «бронзового» сезону – 1999/00, коли криворізька команда цілком могла відібрати у Шахтаря друге лігочемпіонівське місце. Не змогла цього зробити за низкою причин, одна з яких – послаблення фінансування. Ані Криворіжсталь, ані гірничо-збагачувальні комбінати, які тоді ще були державними структурами, не могли (чи не хотіли?) в повному обсязі задовольнити апетит футбольного клубу.
 
Далі – гірше. Вже взимку 2001-го ходили чутки, що в другому колі 10-го чемпіонату Кривбасу не вижити. Вижили. Геннадій Литовченко (Олег Таран покинув потопаючий корабель ще на початку першого кола) з обмеженим колом виконавців зуміли відстояти для Кривого Рогу місце у «вишці». Хоча було незрозуміло, що там робитиме команда з вкрай обмеженим бюджетом. Врешті і 11-й чемпіонат Кривбас, зібраний нашвидкоруч, «на жилах» під орудою вже Ігоря Надєїна витягнув.
 
Таке «животіння» продовжувалось ще досить довго. Змінювались тренери (Олександр Іщенко, Володимир Мунтян, Валентин Ходукін, Анатолій Пісковець), але не змінювалося головне: перед командою не ставилися високі задачі, скуденького фінансування вистачало лише аби втримати команду в обоймі футбольної еліти. Саме тоді розпочалася практика економ-комплектування команди арендованими гравцями, що призводило до високої плинності гравців. Великі надії покладалися на Ріната Ахметова і Віктор Пінчука, які в 2004 році після так званої «першої приватизації» Криворіжсталі стали власниками комбінату і обіцяли підтримувати футбольний клуб. Не судилося. Ющенко і Тимошенко домоглися скасування результатів приватизації. Другий конкурс виграла індійська компанія Mittal Steel, яка спочатку ніби-то і зацікавилася Кривбасом, але, познайомившись навіть поверхово зі станом справ у клубі, в подальшому навідріз відмовилася від інвестицій в футбол. Кривбас із втратою «годувальника», зрозуміло, втратив і джерела фінансування.

Кривбас викинув «білий прапор» (готовність замість нього виступити у «вишці» виказала Волинь) і готувався до змагань у першій лізі (навіть був вже зверстаний календар ігор з криворіжцями). З чуток (а в нас тільки так: казали люди...) саме тоді вперше «руку допомоги» подав Головний Інвестор. Свіжий струмінь в «болотне життя» криворізької команди трохи вніс і енергійний, з добрими задатками спортивного і фінансового менеджера, Олександр Косевич, який спочатку зайняв посаду віце-президента, а взимку 2005-го Сергій Поліщук – президент Кривбасу – довірив йому місток головного тренера. Але ентузіазму Олександра Олександровича було все ж замало для вирішення серйозних турнірних задач. Два чемпіонати поспіль – 14 і 15-й – кривбасівці провели з девізом: «Створити собі труднощі, а потім успішно їх подолати!», коли лише в останніх турах зберігали прописку у вищому дивізіоні.
 
Перший напівсезон 2006-го Кривбас ще провів зі старим «штабом» (президент – Сергій Поліщук, головний тренер – Олександр Косевич). Важко сказати, чому (можна тільки здогадуватися, бо до прозорості у нашому футболі ще далеко), але Головний Інвестор відмовився співпрацювати з цим тандемом і дав згоду підтримувати клуб тільки за умови, що біля керма ФК Кривбас стануть його люди. Так і сталося. Якби можна було повернути час назад і повернутися до цієї точки відліку. Коли б у місті тоді не погодилися на висунуті умови великого бізнесу, і нехай би це була команда першої ліги, але це була б СВОЯ команда. Хоча і невідомо, як склалася б її доля... Але сталося, як сталося.

Номінальним президентом став Олександр Лівшиць, який (це моя особиста думка) не надто цікавився футбольними справами, а більше переймався своїми бізнесовими проблемами. Тож конкретно Кривбасом займався генеральний директор клубу Олександр Затулко. Сталося тоді і друге пришестя Олега Тарана, якому наобіцяли «золоті гори». Важко якось однозначно охарактеризувати цей семирічний період буття команди Кривого Рогу, коли вона стала філією «старшого брата» — дніпропетровського Дніпра. Зірок з неба не хапала, але завжди була з характером – змушувала рахуватися з собою всіх. І при всьому тому, в останні роки все ж стала втрачати свого глядача. І це не дивно. Головний Інвестор не хотів вкладати (і не вкладав) жодної копійки в інфраструктуру клубу. Те, що йому набридла біло-червона футбольна іграшка (хоча якісь цілі він же переслідував свого часу, коли згодився фінансувати Кривбас?) можна зрозуміти. Але те, як він вчинив з командою, кинувши її напризволяще… Скажімо так, у цивілізованому світі так не робиться...
 
- Вірите в те, що історичний футбольний бренд щось важить в нашій країні?
 
- Хочу привести тут слова мого колеги, вони будуть цілком доречними: «Футбольний Кривбас – це не приватна власність одного або двох людей. Це більш ніж 50-річна історія і традиції всього непересічного регіону. Історію і традиції приватизувати не можна. І якщо команда перестане існувати, хтось за це повинен відповісти»... Додам: люди, які погубили Кривбас, обов’язково за це будуть відповідати, можливо не зараз і не в нашому наскрізь корумпованому суспільстві, скоріш за все – на Вищому Суді, але обов’язково будуть. Не можна, щоб такий Злочин залишився без Кари...
 
Бренд – а це імідж, історія, і традиції – насамперед, важить у всьому світі дуже багато і коштує дорого. Футбольний бренд існує (і завжди існував) і в нас, але поки що, якщо не рахувати наші топ-команди, в основному в зародковому стані. Чи має (мав?) свій бренд ФК Кривбас? Звичайно, але ж бренд (якщо хочете: торгова марка) має постійно підримуватися, розвиватися. А от цього – розвою – в Кривбасу й не було в останнє десятиріччя. Якщо коротко, в часи правління Головного Інвестора окрім Імені в криворізької команди «за душею» не було анічогісіньки: ані свого стадіону, ані належної бази. Фактично інфраструктури, як такої, не існувало взагалі. Була зарплата, були гравці, був обслуговуючий персонал. І все. Ні, були ще Болільники – велика армія, але з кожним роком, прямо пропорційно занепаду головної спортивної споруди міста, вона зменшувалася.
 
- Зі сторони багато хто каже: якщо мав бути такий Кривбас – із чужими гравцями, для яких Кривий Ріг – це "перевалочна база", то краще хай його не буде. Згодні?
 
- Це непросте питання. Щодо «чужих» гравців, то зараз футбольна міграція набула такого розмаху, що більшість елітних клубів практично не мають у своїх складах вихованців місцевої школи, в кращому разі 1-2 футболісти. Інша справа, як команда адаптується, як почувається в «нерідному місті». От якраз футбольний колектив, що зібрався в Кривбасі в останні 3-4 роки, почувався у Кривому Розі відмінно, хоча й начебто був відірваний від принад знаних культурних та туристичних центрів. В даному випадку мав місце чудовий мікроклімат в команді, який підтримували гарні психологи – Юрій Максимов та Олег Таран.
 
Так, це добре, коли футбольна команда має у своєму складі багато місцевих футболістів, але не є головною передумовою її успішності. «Перевалочна база»? У футболістів короткий спортивний вік. За десять років він має забезпечити майбутнє своє і сім’ї. Гравцям не приходиться особливо перебирати можливостями продовження кар’єри, і їх можна зрозуміти. Тож, як на мене: не особливо важливо, де футболіст народився, в оренді він чи на контракті, аби він був професіоналом і сповна віддавався на полі своїй справі, поважав себе і глядача. Тож кадрове питання «прописки» в дилемі: бути Кривбасу, чи не бути – не було головним, як на мене.
 
- Чи є надія на відродження Кривбасу?
 
- Відома аксіома: надія завжди є. Крім надії, в мене є і впевненість в цьому. Тут треба розуміти, що причиною загибелі Кривбасу є, насамперед, чинники, що лежать в політично-економічній площині. Ці ж самі причини і зумовлять відродження Команди Кривого Рогу. Нинішні «батьки» міста, на жаль, не надто переймалися справами Кривбасу, відгородившись зручною відмовкою: «А ми не маємо права втручатись, команда – це приватна власність»… Але вони розуміють, що подальше їх перебування біля влади багато в чому залежатиме від вирішенння цієї проблеми, саме тому вони й знайдуть шляхи для відродження славної команди Кривбас. Найкраще було б піти шляхом Оболоні, але в нашому випадку дещо інша ситуація. Не виключено, що недавня заява керівників друголігового Гірника про «переїзд» на головну арену міста і є початком цього відновлювального процесу, але говорити про це ще зарано, звичайно.
 
- До речі, а яке у вас ставлення до ФК Гірник (Кривий Ріг)? Скажімо так, ця команда може стати "кривбасозамінником"?
 
- За певних умов Гірник, який представляє ПАТ КЗРК (Криворізький залізорудний комбінат), звичайно, зможе стати головною командою міста, до якої перейдуть всі її атрибути, і обов’язково Ім’я – Кривбас. Але це справа делікатна і непроста. І з часом все упреться в банальне – Гроші. Реально: місто (як полюбляють у нас казати – бюджет не гумовий) не потягне на належному рівні навіть колектив першої ліги (а чого це раптом перед Гірником у кої-то віки поставили задачу: вихід до першої ліги?), а КЗРК на сьогодні самотужки може підтримувати тільки друголіговий колектив. Отже, як не крути, а щоб повернути місту Прем’єр-лігу, знову потрібен буде Головний Інвестор, такий собі другий Ахметов, який любив би футбол, а не вирішував через цю гру, якісь свої економічні задачі... Можливе ще, звичайно, якесь Акціонерне Товариство, але за наших реалій поки що це малоймовірно...
 
Тут згадується, що ще до пришестя в Кривбас структури, яка врешті його погубила, на рубежі віків – двадцятого і нинішнього – свої послуги, щодо спасіння Кривбасу місту пропонував кримський олігарх Вадим Новінський. Мені особисто подобався його проект, який містив у собі, зокрема, на місці старого стадіону побудову нової спортивної євроспоруди, розвиток інфраструктури, тощо. Питання це навіть розглядалося на міськвиконкомі, але врешті, щось там не зрослося... І ось тепер «іграшка» Новінського – Севастополь, придбана ним, очевидно для ймовірного стрибка у велику політику – у Прем’єр-лізі, а Кривбас пішов у небуття, але як ми знаємо, вірніше сподіваємося, ненадовго...
 
- Чи ходили раніше на матчі Гірника, поки був Кривбас? Як ми вже згадували, вони мають намір перебратися на стадіон Металург. Це привабить фанів?
 
- На матчах Гірника, скажу чесно, до сих пір бував дуже рідко – лічені рази. Тут треба зважити і на специфіку міста: мені аби дістатися з північної окраїни Кривого Рогу, де я мешкаю, до центру потрібно півтори-дві години, і стільки часу ж назад... Щодо ймовірного переїзду Гірника на центральну спортивну споруду міста, то тут важко поки що сказати, чи піде це на користь гірникам. Затишний стадіон Шахта Октябрська (саме так звучить офіційна назва) вже звичний для футболістів, вони тут знають кожну купину на полі, мають хоч і невеличку, але свою глядацьку аудиторію. Але, якщо Гірник з подачі міської влади має стати майбутнім КРИВБАСОМ, то переїзд вбачається обов’язковим. Але чи буде затишно 2-3 очікуваним тисячам глядачів на неохайному Металурзі – це ще те питання. А можливо, таким чином місто, на балансі котрого ця 30-тисячна споруда, хоче руками (коштами) КЗРК підтримувати стадіон в належному стані? Теж варіант... Врешті треба почекати. Час розставить все по місцях.
 
– Якщо клуб відродиться під тією ж назвою й з тим же гербом, на вашу думку, це буде правонаслідуванням того Кривбасу, чи той клуб загинув і відродити його неможливо?
 
- Кривбас відродиться, обов’язково повстане з попелу – це лише справа часу. Обов’язково з правонаслідуванням: з тим же ім’ям і емблемою (хоча чесно, вона мені і не зовсім до вподоби, але це в нашій історії не важливо). Яким чином, то справа юридичної «техніки» (адже через банкрутство клуб, начебто, три роки не має права називатися так, як раніше, свіжий приклад: Оболонь-Бровар).
 
- Тим не менш, Кривбас лишається у пам’яті вболівальників, а ще – в історії українського футболу. А історія, власне, ФК Кривбас добре задокументована?
 
- Можливо хтось здивується, але, повірте, це факт: в Україні найбільше книг, брошур, довідників, календарів-довідників, тощо, видано не про донецький Шахтар, і не про Динамо (Київ), а саме про Кривбас! На сьогодні в моєму каталозі значиться 110 (сто десять) видань, присвячених криворізькій команді, з них моєму перу (не помру від скромності) належать 87 «одиниць». Найповніше розкриває історію Кривбасу книга, видана мною у співпраці з прес-службою до піввікового ювілею клубу – «Полудень віку», практично за власний кошт (клуб категорично відхрестився від вшанування ювілею команди). В історично-статистичному плані найбільш вагомими треба вважати мої довідники «Тридцать три сезона. «Кривбасс» в чемпионатах СССР» та «Двадцять два сезони. «Кривбас» в чемпіонатах України». Вже кілька років працюю над головною своєю книгою – літературною історично-статистичною працею про Кривбас, яка має бути в двох томах і потягне, можливо, десь на тисячу сторінок, але зараз призупинив цю роботу. Не тому, що Кривбас тимчасово зник з футбольної мапи України, скоріше з безнадії її видати... Але, думаю, що обов’язково повернуся до цієї праці. Її потрібно закінчити. Для нащадків. Хоча б в електронному вигляді.
 
Довгий час збирався відновити хоча б частково історію Гірника (КЗРК), адже сам клуб цим не переймався. Довго «не доходили руки», і ось тепер, нарешті, в зв’язку з останніми подіями вдалося це зробити. Також підготував і пробний випуск програми (для себе і друзів) до першого матчу Гірника в цьому сезоні. Чомусь в клубі в останні вісім років не побачила світ жодна «візитівка»... До речі, проблема невиходу обов’язкового атрибуту футбольного матчу – програмки, є актуальною у другій лізі не тільки для Гірника, та й більшість тих, що виходять, не витримують критики прискіпливого оцінювача, яким себе вважаю...
 
– Розкажіть про вашу нову історично-статистичну працю – довідник про криворізький Гірник.
 
– Об’єм брошури – 76 стор. Включає в себе найрізноманітніший довідковий та інформаційний матеріал, який без сумніву буде до вподоби допитливому футбольному уболівальникові. Основний об’єм «супутника вболівальника» займає історія виступів Гірника в першостях України серед аматорів та команд другої ліги. Ну і, звичайно, тут ви знайдете матеріали про підготовку команди до нового сезону, інформацію про зміни в колективі, календар ігор, тощо. Очевидний недолік – мізерний наклад календаря-довідника – кільканадцять екземплярів...
 
Інтерв’ю Артура Валерка, Football.ua








Статьи о украинском и мировом футболе